У попередніх публікаціях ми вже писали про Мартіна Поллака – австрійського публіциста, що є автором відомої книги «До Галичини», де він подає живу і нетривіальну панораму життя в Галичині ХІХ століття. У книзі «Цісар Америки» Мартін Поллак концентрується на новій цікавій темі – еміграції населення з Галичини. Це масове явище охопило край з останньої чверті ХІХ ст. і тривало фактично до початку Другої світової війни. Еміграцію спровокували перенаселення, злидні, обмежені можливості для заробітку і працевлаштування. У пошуках кращого життя виїжджали не лише українці, але й поляки і євреї. У 1880-х роках 60 % усіх мігрантів з Галичини були саме євреї і це при тому, що вони становили 10% населення. Між 1881 і 1910 роками більш ніж чверть євреїв Галичини побували у США. Мешканці Галичини виїздили переважно за океан в Америку – як Північну так і Південну.

До пошуків кращого життя за океаном галичан передусім штовхало нужденне матеріальне становище. Вислів галицькі злидні у Австрійській імперії став крилатим. Внаслідок демографічного буму останньої чверті ХІХ – початку ХХ ст. селянам катастрофічно не вистарчало землі. Багатодітні сім’ї бідняків і поденників часто-густо мали лише один кожух і одну пару теплих чобіт на всю сім’ю, так, що взимку тільки одна особа могла вийти з хати. Багато дітей навіть до десяти років не мали свого взуття, не кажучи про кожух. Ціни на життя в Галичині були вищими, а зарплати нижчими ніж в інших землях імперії, адже Відень розглядав цей край передусім як сировинну базу і вигідний ринок збуту. Чиновники, що отримували низькі зарплати, не гребували хабарями і відверто зловживали своїм службовим становищем.

За таких умов обіцянки про багатства заокеанського краю, розповіді про американського цісаря, який щедро роздає свої землі всім приїжджим, ставали променем надії на краще життя для зневірених злиднями галичан. Те, як саме відбувалася еміграція за океан Мартін Поллак у деталях розповідає в своїй книзі. Тут ви знайдете розповіді про особливості вербунку охочих до виїзду селян, як на цьому процвітала корупція, зловживання, шахрайство і наскільки небезпечною та сповненою пригод була мандрівка селянина, який ніколи в житті не був далі свого повітового містечка.

Галицьке село на початку ХХ ст.

Майбутні емігранти мусили важко збирати гроші і можливо продати кілька голів худоби чи поле, залізти у борги, аби придбати омріяний квиток на пароплав. Масове перевезення людей в Америку стало потужним бізнесом. Задля його підтримки власники пароплавних компаній створили широку мережу продажу квитків через своїх агентів у Східній Європі. Локальні вербувальники у свою чергу наймали чисельних субагентів та інших підсобників, так, що в результаті виникала розгалужена мережа, прокладена у найвіддаленіші хутори карпатських долин, завдяки якій нових емігрантів привозили до Гамбурга і заповнювали ними кораблі. Вербувальники швидко здобули собі славу торговців людьми, що поводяться з мігрантами як з худобою, яку женуть туди, де пахне великими грішми.

Цілою пригодою була лиш одна мандрівка до порту відправлення. Пароплави з мігрантами відправлялися переважно з німецького Гамбурга. Для того, щоб добратися туди, мешканець Галичини – австрійський підданий мав виробити закордонний паспорт, отримати дозвіл на виїзд закордон, добратися до німецького кордону, який переважно перетинали на пункті пропуску в Освєнцимі. Далі слід було доїхати до Гамбурга і дочекатися відправки пароплава. По дорозі мігранти стикалися з шахраями, свавіллям чиновників і поліції, грабіжниками. Тому не дивно, що найбезпечнішим етапом подорожі був самий переїзд на пароплаві в Америку, що тривав 14 днів. Прибувши до берегів Америки, мігранти мали відбути карантин на острові Ейліс (якщо пароплав прибував у США) і отримавши дозвіл на висадку на берег, нарешті потрапляли в омріяну Америку.

Галицькі селяни початку ХХ ст.

Більше щастило тим, хто опинявся саме у Північній Америці. Однак тут мігрантам доводилося тяжко працювати. Робота галицьких українців чи євреїв вартувала менше, ніж праця мігрантів із західноєвропейських країн. Багато українців знаходили роботу в шахтах чи на металургійних заводах у Пенсильванії, де вони гнули спину за низькі зарплати і в небезпечних умовах. На рубежі ХІХ-ХХ століть плата за 12-ти годинний робочий день здебільшого становила 1 долар. Все ж «американці», які щасливо поверталися додому, вигідно вирізнялися на тлі односельчан – вони врешті могли докупити землю, сплатити борги. Ті, хто здобував досвід поїздок на заробітки за кордон, міг виїжджати в Америку і повертатися додому кілька раз, допоки на постійно не забрав за океан усю сім’ю.