Обряд поховання є ритуалом, що формувався впродовж багатьох століть, і завжди носив магічний характер. В кожному історичному періоді поховальні традиції видозмінювались, і тому ставлення до смерті та її розуміння з часом набули нових рис. Ритуал поховання з’явився в українській культурі набагато раніше, ніж, наприклад, обряд хрещення або весілля. Відомості про смерть також необхідна складова генеалогічного дослідження. Зрештою священики у церквах традиційно поряд із книгами народжень і вінчань обов’язково вели метричну книгу смертей. У даній статті зосередимося на основних обрядово-ритуальних діях в українській культурі, пов’язані з похованням та смертю.

Похорон на Гуцульщині

 Впродовж окремих історичних епох, поховальний обряд здійснювався по-різному. В архаїчну добу був розповсюджений ритуал спалювання і жертвоприношення. Людину спалювали на вогні, і часто, разом з нею її родичів та побутові речі і прикраси, часто тварин (особливо коней). Давні народи вірили в те, що ці речі знадобляться покійнику на тому світі. Скіфи, наприклад, обов’язково ховали чоловіка разом з дружиною, адже вважали, що душа буде самотньо блукати і не знайде спокою після смерті. З цього моменту в обрядовості українців почав шануватися символ домашнього вогнища як місця, де спочивають душі померлих. Поширеним явищем було застосування стовбуру старого дерева замість домовини. Предки вважали, що дерево – це місце, де перебуває душа. Існував також інший варіант : тіло померлого зашивали в труп тотемної тварини, підвішували на дерево, і чекали, поки птахи «перенесуть» людину в царство мертвих. На основі цього ритуалу до українського народу прийшло вірування в те, що коли птахи повертаються з теплих країв, вони приносять душі мертвих. Астральний культ свідчить про схожі традиції : якщо  на небі падає зірка (як втілення людської душі), людина помирає.

З часом обряд спалювання набув більш культурних та в деякій мірі магічних рис. Покійника не просто спалювали на вогнищі, а разом з усіма ритуальними речами, прикрасами та жертвами переміщали у спеціальний човен, який пізніше підпалювали, і пускали пливти по річці. Такий обряд поховання ліг в основу вірувань українців про річку, як провідну дорогу між царством мертвих та живих.

В Київській Русі також побутував обряд очищення душі за допомогою вогню і її відправлення до Вирію (Раю). Князя або ж просту людину клали в човен і поруч складали одяг, побутові речі, знаряддя праці, зброю та худобу (обов’язково вбивали коня, який належав покійнику). Човен разом з покійником та всіма ритуальними речами ставився на дрова зі священного дерева (береза, дуб або липа), і підпалювався. Середньовічні народи вірили в те, що чим сильніший буде дим від цього полум’я, тим швидше померлому відкриється шлях у царство мертвих. Коли даний обряд завершувався, над місцем, де палало вогнище насипали великий курган-могилу. Цей курган символізував небесний шлях та зв’язок з райським світом.

В добу трипільської культури був поширений культ землі, і покійників почали ховати саме в землю. Трипільці вірили в магічні сили землі і вважали, що душі померлих є духами лісів та полів.  В цю епоху почали створювати спеціальні дерев’яні домовини. Під час археологічних розкопок давніх поховань було знайдено рештки таких домовин. Можна простежити те, що такі поховання все ж носили зв’язок з більш давніми традиціями, адже домовини були зроблені у формі птахів, які ніби відносили мерців в інший світ.

Зазвичай обряд поховання здійснювався у сакральних для трипільців місцях – гаях, полях чи лісах. Над мерцем споруджували курган у формі яйця (як символу народження), далі прикрашали жовтими квітами та посипали піском. Такі елементи поховання свідчили про віру в переродження і повернення в живий світ. У слов’ян існувала традиція давати новонародженій дитині ім’я померлого предка, адже вони вірили в те, що нова людина в сім’ї є продовженням роду і в ній втілена душа тих рідних, яких вже немає в живих.

В ХІХ столітті дослідник Т. Довгирда віднайшов зв’язок давніх могил з символікою української писанки. Він проаналізував орнаменти, що виконувались на писанках, і  віднайшов схожість цих знаків з тими, що зображувались на доісторичних похованнях. Поширеним було також зведення великих курганів, на яких пізніше хоронили нових мерців. Деякі вчені вважають, що такий обряд поховання ліг в основу поклоніння горам.

Також під час обряду поховання наші предки проводили тризну ( в сучасній версії – поминки). Тризна вважалась язичницьким жертовним обідом, який проводили на могилі покійника, де їли коливу – пшеничну чи ячмінну кашу, яка вважалась їжею мерців. Спочатку даний обід носив спокійний, навіть радісний характер (інколи ставав звичайним застіллям) а потім переходив у обряд відлякування смерті від інших представників роду.

Тризну повторювали декілька разів. Традиційно такі поминки справляли на дев’ятий і сороковий день, далі – в річницю смерті, і це також продовжувалось під час поминальних свят, які були пов’язані з язичницькими духами – Русалія, Мертвецький Великдень, вшанування Духів води, землі і т.д. На сьогоднішній день такий ритуал продовжують повторювати: сім’ї йдуть на могили до своїх рідних, прибирають та влаштовують ритуальне пригощання. Також, на 9 день до церкви несуть дев’ятину – сир,бринзу, масло та горох. Звичай зобов’язував приносити кожної неділі протягом шести тижнів колачі для того, аби вшанувати душу покійника, а через наступні 3 місяці і півроку класти до могили ритуальну страву.

Сучасна поховальна обрядовість, попри вплив християнства, зберегла в собі багато язичницьких рис. Наприклад, омивання покійника водою та звичай ставити посуд з водою біля мерця пов’язані з язичницьким культом води. Шанування вогню спостерігається у звичаї запалювати свічку біля покійника, давати свічку в руки. Цікавою традицією є те, що якщо з певної причини мерцю не поклали свічку «в той світ», наступному померлому клали в руки дві свічки (ніби для того, аби він передав цю свічку попередньому померлому родичу).

Також язичницький культ рослин і дерев спостерігається і в процесі обрання домовини. Якщо помирала дівчина, зазвичай її клали в домовину, яка була виготовлена з калини, якщо жінка – в домовину з тополі або ялини, а якщо вмирав хлопець – домовину виготовляли з явору або клену. Поля,ліси та гаї ставали сакральними місцями для наших предків, і на зображеннях родових дерев біля квітів або листків ставили спеціальний хрестик, що символізував смерть. Такі традиції прийшли до нас ще з тих часів.

Існувала окрема традиція «прощання» померлого з хатою, в якій він жив. Мерця обов’язково виносили ногами вперед для того,аби він не повернувся назад. В той момент, коли покійника виносили з хати, обов’язково тричі стукали домовиною об поріг, для того, аби повідомити в потойбічний світ про те, що нова людина відправляється в світ мертвих. Домовину часто опускали в могилу на полотні або рушниках, це також символізувало    його шлях в інший світ.

Сам ритуал поховання змінювався впродовж різних епох і залежав також від віку, статі, роду занять людини, її соціального стану і причини смерті. Важливим було те, як саме померла людина: спокійно або в агонії. Якщо людина помирала важко, це означало те, що за життя вона мала зв’язок з нечистою силою і могла заподіяти шкоду іншим. Аби запобігти цій шкоді, виконували різноманітні магічні ритуали: просвердлювали черінь печі, спалювали заслонку в будинку або ж дзвонили в дзвони. У руки людини, яка тяжко вмирала, клали запалену свічку, яку перед цим освячували в церкві  на Стрітення або у Великий четвер, а очі затуляли монетами (в разі якщо ця людина на когось подивиться, інша могла померти). Інколи це вважали незавершеним ритуалом, тому до грудей мерця вбивали осиковий кілок, посипали очі маком, завалювали камінням або сміттям, аби покійник не завдав жодного лиха своїм близьким.

Поширеною традицією було поховання неодружених хлопців та дівчат у весільному вбранні,з букетами, що символізувало вінчання із землею. Інколи в поховальному обряді простежуються елементи новосілля або народження (труна вважається новою оселею або ж колискою).  Коли ховали козака, його очі покривали червоною китайкою. І зараз існує думка про те, що в язичницьких звичаях покійників одягали в одяг червоного кольору, що вважався символом смерті.

В сучасному світі небіжчиків готують до поховання за усталеними традиціями. Їх обмивають та наряджають у новий одяг, літніх людей зазвичай у одяг темних кольорів (бойки та гуцули, навпаки, вдягали покійників у білий одяг і завивали у біле полотно). Жінок зазвичай ховають без прикрас, голову пов’язують хусткою і вдягають намітку. Чоловіків ховають без головного убору, але обов’язково кладуть в домовину шапку чи капелюх.

На кладовище покійника завжди супроводжувала похоронна процесія. Попереду мерця несли хрест, одразу за ним несли труну, а далі йшли родичі та інші близькі та знайомі люди. У давні часи перед домовиною несли миску з коливом і вели худобу. У могилу кидали три грудки землі і гроші. Закінчувався обряд поховання тим, що біля могили їли коливо, що символізувало об’єднання всіх живих.

Обряд поховання є  унікальним ритуалом, який об’єднує покоління живих людей з метою вшанування пам’яті своїх близьких. Впродовж багатьох століть збереглося багато традиційних символів та звичаїв, що прийшли до нас з язичництва, але вони видозмінилися і набули більш культурних рис. Своєрідність релігійно-світоглядних уявлень українського народу полягала в тому, що смерть людини не вважалася непоправною трагедією, за покійником не було прийнято плакати. Це сприймалося як тимчасовий відхід в інший світ для майбутнього повернення, у формі наступних поколінь та нащадків.

Додати коментар