Щоби повноцінно займатися генеалогічним дослідженням, не достатньо добре читати метричні книги і укладати генеалогічні таблиці. Не менш важливим є знання історичного контексту на тлі якого змінювалися покоління досліджуваної родини та її соціального становища. З огляду на це дослідник родоводу має поглиблювати свої знання з історії того чи іншого регіону, розбиратися у особливостях соціальної ієрархії та станової приналежності.
Оскільки українці – це нація, яка вийшла із села, і на 90% наші предки – це селяни – дуже важливо розуміти, що собою у давнину представляла селянська верства. Власне пропонована книга професорів Олександра Гуржія і Василя Орлика дозволяє читачеві глибше розібратися із особливостями правового та соціального становища українського селянства у XVIII-XIX століттях.
Хронологічно книга охоплює часи Гетьманщини – з другої половини XVII століття і доведена до середини ХІХ ст. Протягом цього періоду на українських землях відбулися масштабні геополітичні зміни – створена Богданом Хмельницьким козацька держава протягом XVIII століття поступово втрачала свою автономію на користь Російської імперії, яка врешті решт до кінця століття цілком інкорпорувала українські землі, зрівнявши їхнє суспільно-правове становище з іншими губерніями Російської імперії. Ці процеси у книзі розглядаються в контексті змін, яких у своєму соціальному і правовому становищі зазнало українське селянство, допоки у першій половині ХІХ століття завершилось формування двох основних, найчисельніших категорій сільського населення України: державних і поміщицьких селян.
Автори книги намагалися своїм дослідженням охопити усі землі сучасної України. Дійсно, проведений глибокий аналіз соціального становища селянства і податкової політики держави стосовно цього стану на теренах підросійської України. Однак у книзі також присутня спроба здійснити побіжний огляд селянства на західноукраїнських землях, що видається зайвим , оскільки автори оперлися на слабку джерельну базу і не змогли у повній мірі описати становище тамтешнього селянства та його еволюцію під владою Речі Посполитої та Австрійської імперії.
Своє дослідження автори оперли на потужній джерельній базі – починаючи від універсалів гетьманів і збірників російського законодавства, закінчуючи величезним пластом неопублікованих документів з Центрального історичного архіву в Києві, обласних архівів України та російських архів.
У першому розділі книги розкрито особисті соціальних груп і категорій сільського населення в XVII- XVIIІ ст. Сьогодні можна зустріти стереотип, що українські селяни до реформи 1861 року – це суцільно поневолені кріпаки. Читаючи книгу Олександра Гуржія і Василя Орлика розуміємо, ще селянське середовище України до середини ХІХ століття було доволі стратифікованим, особливо, якщо говорити про Лівобережну Україну. Крім покріпаченого населення існувала чимала верства вільного козацтва. Козаки, як окрема суспільна категорія, існувала в Російській імперії аж до революції 1917 року. Проміжне становище між козаками і кріпаками займали державні (казенні) селяни. Додамо, що в часи держави війська Запорозького, з позірною свободою переважної більшості сільського люду, існував спектр своїх специфічних категорій селян – монастирські, приватні, рангові, магістратські, ратушні, вільні військові, слободяни, бобилі, захребетники підсусідки тощо. Автори книги намагаються розібратися із специфікою усіх перелічених категорій селянства та їхньою еволюцією. Особливо цікавим є процес покріпачення вільних селян та вчорашніх козаків – у книзі власне знаходимо пояснення, чому одні відстояли особисту свободу, а інші були перетворені на кріпаків.
Книга розповідає не лише про становище селян, а предметом передусім є їхнє оподаткування, податкова політика держави щодо сільського населення і порівняння її регіональних характеристик. Ця проблематика висвітлюється у другому розділі книги. Пишучи про регіональні характеристики, автори порівнюють специфіку становища селян Півдня України, Слобожанщини, Правобережної України та колишнього Гетьманату, адже усюди були помітні відмінності.
Книга знайомить нас із особливостями податкової політики стосовно селян та адмініструванням податків. Аналізується діяльність казенних палат та практики проведення ревізій. Кожен дослідник родоводу знає, наскільки важливі ревізькі сказки як історичне джерело. Натомість тепер маємо можливість краще зрозуміти історичний контекст проведення ревізій на українських землях у складі Російської імперії. Тут важливою є специфіка самої системи подушного оподаткування, що практикувалася в Російській імперії. Вона фактично встановлювала кругову поруку громади за сплату податків та унеможливлювала вільне пересування селян.
У заключному третьому розділі книги аналізуються органи, що мали стосунок до оподаткування сільського населення. Тут знайомимося із специфікую діяльності у цій сфері судів, поліції, казенних палат, сільських та волосних сходів тощо.
Як головну тезу книги можна виділити сентенцію, що держава намагалася не обтяжувати себе створенням спеціальних податкових органів, утримання яких є доволі дорогим, натомість основна робота з оподаткування була покладена на самоврядні сільські і міські структури та на поміщиків. Водночас зібрані із селян податки переважно не спрямовувалися на благо суспільства, а в основному йшли на бюрократичний апарат, двір Романових, військове і морське відомства, та фінансували мілітарну політику Російської імперії.
Читайте також:
Книги про генеалогію: Юрій Легун. Генеалогія селян Подільської губернії: джерела